Білосніжна хутряна зима замела сонне ранішнє місто… Туманне небо височіє сповнене тьмяних відбитків ліхтарів. Де-не-де, свічками у вікнах, видніються ввімкнені вогні, які утворюють мозаїку давньої князівської столиці… Крізь темряву пробиваються ніжні та неквапливі сніжинки, які обережно, наче боячись когось розбудити, падають на білосніжну пелену землі… 
Неквапні кроки залишають за собою сліди, які замітає той же сніг… Десь вдалині відчувається краса зимового лісу, сповненого непорушності та засніженості, древність фортеці, обриси котрої, наче сріблом на сонці, відбиваються у світлі неонових вітрин… Прохолодно… Легкий вітер грається пухнастим комірцем куртки, змушує сніжинки кружляти у танку, піднімає їх до неба і знову вони летять вниз… Місто дедалі швидше оживає, частіше запалюється світло в теплих людських домівках, у серцях поодиноких людей, які вже починають йти на роботу…
Небо поволі світлішає, а річка починає виблискувати тоненькою смужкою води, яка пробігає по центру, поміж гострими обрисами льоду… Звідси, з моста видно всю неквапність та тихоплинність часу… Стоячи тут, зникає відчуття буття, зникають проблеми… Здається, усе завмерло: пісочний годинник вже не пропускає жовтяві піщинки вниз, а затримує, великий годинник на високій ратуші біля міської ради, який звідси не видно, незворушно висить, стримуючи хід годинника на «Укртелекомі»… По боках моста гаснуть ліхтарі… Справа, на «Провіанті», світиться вітрина, а позаду височіє Православна церква. Усе завмерло в очікуванні чуда-феєрії: настання ранку… 
Обернувшись, вже не помічаєш позаду себе темряви сонного, вкритого нічною пітьмою міста… Уже день починає входити у свої обов’язки, ганяючи у тебе за спиною на аркоподібному давньому мості автомобілі, уже люди кудись невпинно біжать повз тебе пішохідним велетнем… Ти теж повільно вирушаєш… 
Величезний Плебанівський залізничний міст, наче велетень зупинився, щоб з’єднати собою два пагорби… Його тесане каміння нагадує брили скелі, яку нікому не вдалося підкорити. Тут панує бешкетник-вітер, який невблаганно намагається скинути з тебе шапку… Знизу, маленький струмочок, який зараз покритий теплою білосніжною шубкою льоду та снігу, а далі – білосніжно-величні пагорби… Сніг тут не падає на землю, а, наче, зависає у повітрі… Звідси видно Теребовлю, яка розкинулась на низині, Плебанівку, яка навколо тебе… Небо темнішає… Скоро нічні сумерки оволодіють небосхилом і поглинуть місто у темряву… Треба йти.
Продовжував падати сніг, лягаючи на білосніжну землю, а за тобою безмежна, вкрита діамантами-вогнями нічна Теребовля… Десь зверху, крізь пітьму важких хмар, видніється тьмяний блиск місяця, який, наче крадькома, виглянув подивитись на красу цього міста… Центр сповнений тих же ліхтарів, неонових вітрин, фар автомобілів… Якесь усе це не таке як в інших містах, якесь воно рідне… Якийсь цей пейзаж … твій…