Крок за кроком, не поспішаючи, вимкнувши мобільний телефон та забувши про справи, я йду по її вуличкам… По маленьким і великій – центральній. І всі вони якісь не звичні. При чому не важливо, чи на дворі йде холодний осінній дощ, краплини якого стікають по темній парасолі і падають на вологу землю, в калабанях якої відбивається все: і світло ліхтарів, і фари автомобілів, і перехожі, і хмурне небо, чи під ногами каша зі снігу та талих вод, принесена теплом та пахощами весни, які шукають притулку в кожному серці кожного жителя міста, наповнюючи його якоюсь незбагненною енергією та легко п’янячи щодня, чи ступаєш по сухій виснаженій землі літа, коли з першими пасмужками та появою прохолодного повітря місто оживає, веселішає, а хмари пилу самі собою зникають, хоча, на їх місце з’являються комарі, чи ступаючи по білому покривалу сніжної білизни, принесеної зимою, йдучи між стінами добротного снігопаду, який заважає нормально розглядати красу міста, зосереджуючи увагу на собі… Не важливо коли ти йдеш по цьому чудовому місту, важливо інше: ти йдеш ним. 
Воно особливе, воно феноменальне, воно рідне… Можливо, кожен вважає своє місто кращим, найкращим, але важливо саме бачити у ньому цю красу. Так, інколи, це не легко, коли поруч із прекрасним видно купи сміття та потріскані будинки, неприбрані дороги та засмічену річку, але … але ця річка мені дорога, ця дорога мені не байдужа, це місто моє … і воно таким залишиться назавжди… Потрібно лише навчитися ним гордитись та любити його. Важливо навчитись відповідати на питання «Ти звідки?» не невпевнено і мямлючи: «З Тернопільської області» чи «Тернополя», а впевнено і гордо сказати: «Я з Теребовлі!». І нехай ніхто не знає де це і яке воно – твоє місто, але воно твоє…
Яка ж ти прекрасна, о нічна Теребовле… Я не бачив тебе десятки років тому, я не можу порівняти тебе з Нью-Йорком та Лондоном, але знай: ти прекрасна… Залишайся завжди таким рідним теплим, хоча й невеличким містом моєї душі, мого дитинства і юності, містом моїх творів, дум, мрій…