Солодкі спогади
На сонячних просторах Тернопілля,
Де я колись маленькою росла,
В казковім тихім місті Теребовля
Мого дитинства стежка пролягла.
Та вулиця, що Волицею звалась,
Була найкращим місцем на землі
І нам в дитинстві «раєм» всім здавалась,
Коли по ній ми бігали малі...
Вона стрілою підіймалась вгору,
Було як на долоні місто все.
І дух спиняло від того обзору,
Здавалося, що нас кудись несе
Якась могутня невідома сила
В своїх обіймах теплих і міцних.
І в нас щоразу виростали крила,
Там, на горі, ми відчували їх.
Хатки обабіч вулиці стояли,
Неначе в казці, в квітах і садах,
Над головами яблука звисали,
Ми «паслись» в них, як гуси в бур’янах.
Вже за горою крутизна спадала,
Від вулиці тягнулися стежки —
Одна із них, що вправо завертала,
Ввижається у снах мені роки...
Там, де вона збігала у долину, —
Криниця... біла хатка... то — наш дім.
До нього все життя я в мріях лину,
Колись малим було нам любо в нім.
Там мама нас у травах всіх купала,
Садила дивні квіти під вікном,
І потім... все життя своє чекала,
Як ми у світ пішли. А за столом
Бабуся вслух молитися нас вчила,
Коли складала хліб та сіль на нім.
Там кожна гілочка була нам мила,
Що батько доглядав в саду старім.
Ми тихо з хати вибирались зранку,
Як гуси, бігли вниз до потічка,
Додому забігали на хвилинку,
Щоб похапцем напитись молочка.
Долина наша сонячна, весела:
Там пахли медом квіти польові
І пробивались з-під землі джерела,
Губилися у мочарах в траві.
Який був простір і краса довкола —
Яри... і гори... дивовижний світ...
І тиша скрізь така дзвінка і «гола»,
Що чути було ластівки політ.
Сусіди наші — милі, добрі люди,
Як бджілки працьовиті, від зорі
Й до темна порались, щоб лад був всюди:
В городі, в полі, в хаті і в дворі.
Біда яка... чи радість, чи тривога —
Усе ділили порівну на всіх,
Як випала кому яка дорога,
Всі сходились — приносив хто що міг.
До клубу у неділю поспішали,
Приходили і літні, й молоді,
Вистави ставили і хор свій мали,
А танці під баян були тоді.
Ці спогади свої всім тим дарую,
Хто жив колись чи нині ще живе
На місці, за яким я так сумую
І що з роками сниться і зове.
На сонячних просторах Тернопілля,
Де я колись маленькою росла,
В казковім тихім місті Теребовля
Мого дитинства стежка пролягла.
Та вулиця, що Волицею звалась,
Була найкращим місцем на землі
І нам в дитинстві «раєм» всім здавалась,
Коли по ній ми бігали малі...
Вона стрілою підіймалась вгору,
Було як на долоні місто все.
І дух спиняло від того обзору,
Здавалося, що нас кудись несе
Якась могутня невідома сила
В своїх обіймах теплих і міцних.
І в нас щоразу виростали крила,
Там, на горі, ми відчували їх.
Хатки обабіч вулиці стояли,
Неначе в казці, в квітах і садах,
Над головами яблука звисали,
Ми «паслись» в них, як гуси в бур’янах.
Вже за горою крутизна спадала,
Від вулиці тягнулися стежки —
Одна із них, що вправо завертала,
Ввижається у снах мені роки...
Там, де вона збігала у долину, —
Криниця... біла хатка... то — наш дім.
До нього все життя я в мріях лину,
Колись малим було нам любо в нім.
Там мама нас у травах всіх купала,
Садила дивні квіти під вікном,
І потім... все життя своє чекала,
Як ми у світ пішли. А за столом
Бабуся вслух молитися нас вчила,
Коли складала хліб та сіль на нім.
Там кожна гілочка була нам мила,
Що батько доглядав в саду старім.
Ми тихо з хати вибирались зранку,
Як гуси, бігли вниз до потічка,
Додому забігали на хвилинку,
Щоб похапцем напитись молочка.
Долина наша сонячна, весела:
Там пахли медом квіти польові
І пробивались з-під землі джерела,
Губилися у мочарах в траві.
Який був простір і краса довкола —
Яри... і гори... дивовижний світ...
І тиша скрізь така дзвінка і «гола»,
Що чути було ластівки політ.
Сусіди наші — милі, добрі люди,
Як бджілки працьовиті, від зорі
Й до темна порались, щоб лад був всюди:
В городі, в полі, в хаті і в дворі.
Біда яка... чи радість, чи тривога —
Усе ділили порівну на всіх,
Як випала кому яка дорога,
Всі сходились — приносив хто що міг.
До клубу у неділю поспішали,
Приходили і літні, й молоді,
Вистави ставили і хор свій мали,
А танці під баян були тоді.
Ці спогади свої всім тим дарую,
Хто жив колись чи нині ще живе
На місці, за яким я так сумую
І що з роками сниться і зове.
Ірина ВАЛЬ
Джерело: http://zhnyborody.te.ua
